Причини непорозуміння між батьками і дітьми

Мама:

- Ніколи не думала, що таке відбудеться зі мною. Останній рік-півтора в наших взаєминах все пішло шкереберть. Де він буває – не знаю, чим займається – невідомо. Страшно. Кажуть, бачили його в комп’ютерному клубі. Звідки гроші? І його друзі мені не до вподоби. Постійно підштовхують його до усіляких авантюр. Він-то в мене такий безхарактерний. Ні до чого не тягнеться, ні про яке майбутнє не думає. Я вже мовчу про побутову взаємодію. Все частіше почуваю себе гучномовцем зі стандартним переліком реплік: «прибери постіль», «помий посуд», «винеси сміття»… Зриваюсь, не без того. А що робити? Тягнути все це самій – не впораюсь фізично. А як зробити, щоб щось зрозумів, - не знаю.

Син:

- Найбільш неприємне те, що вони постійно кричать. Я невротиком стану через цей крик. Мовчу – погано, спробую щось пояснити – ще гірше. Тому намагаюсь якомога рідше бувати вдома. Раніше засиджувалися у комп’ютерному клубі. Зараз вимальовується по-справжньому цікава справа: формуємо власну футбольну команду. Активно тренуємось, налагоджуємо необхідні контакти. Їй, звісно, нічого не кажу. Все одно не зрозуміє. І так вона постійно намагається мені диктувати, з ким мені спілкуватися, чим займатися, до чого тягнутись. І постійно втручається в мої справи. Не знаю, як бути. Хоч знайти взаєморозуміння, безумовно, хотілося б.

Можливі думки мами чи тата

Мені все менше та менше вдається контролювати ситуацію. Я вже не можу керувати нею, як раніше. Дуже великим став фактор непередбачуваності. Відомо, що діти ніколи не дають батькам нудитися саме через непередбачуваність та дитячу безпосередність. Але зараз!.. Часом мені відверто страшно. Страшно за дитину, страшно за наслідки її дурних витівок. Я бачу цю дурість, я хочу якось попередити, запобігти, поки ще не запізно. І я наштовхуюсь на вибудований дитиною мур, або мовчання, або відкрите протистояння. Часом намагаюсь «пробити» цей мур, використовуючи для цього весь свій батьківський авторитет. Адже я не ворог своїй дитині, я хочу їй тільки добра. Я дуже її люблю. Вона виросте і все зрозуміє, а потім дякуватиме мені. Адже вона дякуватиме мені?!

Можливі думки сина чи дочки

Дістали! Своїми повчаннями, моралізаторством, контролем… Адже це моє життя! І тому я хочу жити по-своєму. Якщо вони все знають, то чому не розуміють такої простої речі: хоч я і їхня дитина, та все одно я – інша людина. У мене власні поняття, пристрасті, захоплення, власне розуміння та бачення світу. І досвід я хочу одержувати свій власний. Чому вони не довіряють мені, не вірять в мене? Часом я ловлю самого себе на страшній думці, що вони мене не люблять. Точніше, люблять не мене справжнього, реального, а якийсь свій удаваний образ. Мені незручно, тісно в такій любові. Для мене дуже важливо, щоб любили мене справжнього. І щоб чули мене! Підтримували мене! Інколи хвалили, а не тільки критикували!